Перечитала про свою проблему багато літератури, вишукувала нові методи в Інтернеті. А раптом?.. Втішного було мало. Тож коли постало питання про операцію, медики не дуже й наполягали. Чоловік теж. При згадці про неї Олеся ловила на собі розгублений, переляканий погляд Дмитра. Та уже прийняла рішення: вона мусить використати цей мізерний останній шанс.
Після всього, уже вдома, в Тернополі, проходила курс хімії. Не знає, звідки бралися сили усміхатися мамі, чоловікові, маленькій доньці. І лише той вечір Олеся не забуде ніколи. Коли донька, граючись, смикнула її за волосся. Хвилясте пасмо так і зависло у Світланчиних руках. За деякий час від її пишної тугої коси не лишилося й сліду. Через рік вона поїхала до Києва знову.
За матеріалами – Наш день.
– Наступної весни сподіваюся теж вас побачити. Повірте, не такі вже й погані ваші справи…
У голосі професора відбилася чи то втома, чи байдужість. Скільки їх у нього, таких як Олеся? Звісно ж, вона пропустила повз вуха його останні слова: надто вже трафаретно вони прозвучали. А от ті попередні, оте «сподіваюся», – вразили її. Що ж, на зло цьому вченому світилу вона доживе до наступної весни.
І знову казенні стіни, які давно потребували ремонту, тому виглядали ще більш приреченими. Та сама невидима павутина, готова обірватися щомиті.
Знесилена після «хімії», ледь переходила кімнатою. А тут ще Дмитро… Помічала, як уникає її, ховаючись за роботою, як збирає крадькома речі. Коли ж він зважиться нарешті? Зважився.
– Нам треба поговорити, Олесю…
– Не треба. Якщо замислив покинути мене – іди. Я зрозумію. Кому потрібна така жінка? Вона не знає, що було гірше: день, проведений у стінах палати, чи ця мить. Надіялася: чоловік отямиться, пригорне її, заспокоїть. Та він щось пояснював, мовляв, найме для неї хорошу няню. А йому необхідно заробляти гроші: і їй, і для доньки, для їхньої Світланки. Підвернувся якраз вигідний контракт у Києві. Не мала сили заперечити, мовляв, для усього цього не обов’язково оформляти розлучення. І все-таки Дмитро поїхав. А вона – дожила. До своєї другої весни. У голосі професора якщо й не з’явилася цікавість, то, принаймні, зникла байдужість.
– Олесю, ви – молодець, – легенько стиснув у долоні її схудлі пальці.
Усю дорогу додому Олеся проплакала. Згадувала ті перші дні, тижні, коли їх зі Світланкою залишив Дмитро. Лежала тоді цілими днями у ліжку, із заштореними вікнами. Здавалося, навіть сонячне світло, що розсікало кімнату, спричиняє незручність. Їй хотілося лише нічого не відчувати і не думати ні про що. Та котрогось дня до неї заїхала колишня свекруха.
Хотіла, аби ця, тепер, по суті, чужа для неї жінка, швидше пішла. Утім, свекруха і не збиралася йти.
– Я бачила їх. Але я до тебе, Олесю. Маю дещо повідомити. А саме – завтра ми з тобою поїдемо в одне село. Там живе жінка, яка зливає віск і…
– Магія? – ледь чутно вимовила Олеся. – Тільки цього мені не вистачало.
– Ні, ця жінка просто допомагає людям, а ще, принаймні, я таке чула від інших, каже правду. І не переч мені. А про Дмитра – не думай. Він учинив дуже погано, і я не хвалю свого сина.
До села вони приїхали рано-вранці. У хаті справді пахло травами. Десь у кутку кімнати мерехтів тоненький вогник свічки. Ворожка чи цілителька, Олеся не знала, як називати цю жінку, уважно розглядала «злитий» з неї віск.
– Тебе порятують тільки віра й молитва, – мовила врешті. – Я ж тобі нічим не зараджу.
– І оце все? – Олеся була розчарована.
– Усе. Справжня віра і справжня молитва. Іди до храму навіть тоді, коли, здається, й підвестися не можеш.
– А трави, якесь зілля? – Олесі не хотілося просто так піти з цієї, захованої у густих вишнях, хати.
– Добре, бери, якщо хочеш, зілля. Пий замість чаю: суничнисько і чебрець, м’яту і квіти глоду… Не зашкодить. А ще скажи рідним – нехай дають на службу Божу за твоє здоров’я одночасно у різних храмах. І більше ніколи не закривай від світу Божого вікна. Від того, що має бути, не сховаєшся.
Уже вдома Олесі не давало спокою запитання: звідки ця жінка, яку вона раніше ніколи не бачила, дізналася про її зашторені вікна?
У неділю Олеся уперше за багато часу пішла до церкви. Тихо і лагідно дивилася на неї з ікони Мати Божа з Ісусиком на руках…
Коли Олеся приїжджала на обстеження до Києва утретє, вчетверте, вп’яте.., професор неодмінно збирав консиліум.
– Погляньте, це дивовижно, але, все-таки, що значить вчасно і вдало зроблені рішучі кроки.
Ось і сьогодні все повторилося.
– Олесю, вам навіть не слід залишатися на подальші обстеження. Повірте, результати справді хороші. Інколи я навіть сам не вірю. Але «хімію» мусите проходити щороку. Як і приймати пігулки.
Вона вийшла на залиту сонцем вулицю. На маршрутку, що курсує з Києва до Тернополя, іти уже запізно, на вечірній поїзд – іще рано. Вирішила: купить квиток і піде у театр. Як колись, у дні студентської юності, коли вчилася у столичному виші. Неважливо, яка вистава. Театр – це свято завжди.
Загубилася у партері серед глядачів. Та щось не давало спокою, щоб сповна насолодитися виставою. Ніби відчувала чийсь погляд. Допитливий, недовірливий. Ось і антракт. Олеся поспішила до буфету випити холодної води. І раптом:
– Олесю, ти?
Дмитро… Скільки ж це вони не бачилися? Років два? Останній раз, коли Дмитро заїжджав до доньки на день народження, Олеся була якраз не вдома. Утім, яке це має значення – коли? До доньки Дмитро ще зрідка навідувався, про те ж, що обіцяв допомагати їй, Олесі, забув якось одразу після розлучення. Розпитував, що вона робить тут, у Києві, як донька.
– Зі Світланкою усе гаразд. Запитуєш, як я?
Незчулася, як з уст злетіли слова:
– Я в Києві у відрядженні.
Дмитро дивувався: вона працює? Звісно. Повернулася на роботу, її навіть підвищили у посаді. А як же недуга? Їй же тоді призначили їй пожиттєву пенсію.
– Вони помилилися, Дмитре. Уявляєш? У нашій країні, на жаль чи на щастя, і таке трапляється.
– Справді. І волосся у тебе відросло. Таке ж пишне, як і до всього, як колись, – Дмитро торкнувся білявих хвиль, що спадали на Олесині плечі.
Вона відсторонилася від руки, що колись була їй такою рідною.
– Ми ще зустрінемося, Олесю? Давай я проведу тебе на поїзд. Або ще краще заночуй у мене, поїдеш додому завтра. Ми ж усе-таки не чужі.
Розказував, що живе сам, якось і досі ні з ким не склалося. Часто згадує її, Олесю. Може, їм спробувати усе спочатку? Тим паче, що не така вже у нього й престижна робота у Києві…
Так часто згадував, що аж ніколи не міг зателефонувати, подумала. А вголос сказала:
– Тобі пора, Дмитре, антракт закінчується. Я ж, мабуть, на другу частину вистави не піду. Ще маю з деким зустрітися. А те, що ми з тобою не чужі… Та, мабуть, уже й не рідні. Спішила до виходу, не оглядаючись. Для чого їй була потрібна цей обман? Цей вираз розгубленості на Дмитровому обличчі? Зупинилася на мить перед дзеркалом. Вийняла з сумочки гребінець, причесалася. Дмитро так і не зрозумів, що у неї на голові перука. Олеся ще вагалася, чи купувати цю річ – дорого. Зате – як справжня і не відрізниш, що це не її волосся. На вулиці падав дощ. Бринів у повітрі озоном та віддаленими пахощами бузку. Олеся вдихнула з насолодою. Минув ще один, відібраний у хвороби, прожитий нею день. А решта? А решта – віра і молитва…
